ФІЛОСОФСЬКИЙ КОНТЕКСТ ІДЕЇ ЕМОЦІЙНОГО ІНТЕЛЕКТУ В ПОГЛЯДАХ АНТИЧНИХ МИСЛИТЕЛІВ

Анотація

У статті розглядається історичне становлення та розвиток поняття «емоційний інтелект» у філософських поглядах мислителів Античного періоду. Ідея емоційного інтелекту, що сягає корінням первісного суспільства з його синкретичним характером мислення, знайшла продовження й розвиток у натурфілософії. На відміну від міфічно-релігійного світосприйняття первісних людей, яке об’єднувало в собі раціональне, чуттєве й емоційне ставлення до навколишнього світу, перші натурфілософи намагались пояснити походження Космосу, світу, життя, людини й усього сущого, керуючись теоретичними і логічними обґрунтуваннями висунутих положень. У своїх філософських пошуках вони неодноразово задаються питанням: чуттєвості чи розуму належить вирішальне значення у пізнанні світу? Поступово чуттєвість, емоції починають розглядатися з точки зору їх ефективності та корисності для розуму. Це стало причиною роздвоєння, а з часом – протиставлення чуттєвого і раціонального, емоціям і розуму. Емоції позиціонуються як протилежність розуму. У поглядах стародавніх греків вони часто розглядаються в негативному сенсі, як перешкода на шляху до раціональних дій. Встановлено, що антична філософія заклала початок формування тенденції до поступового звеличування розуму (Божественного й індивідуального). Що стосується пізнавальних процесів, більшість античних мислителів погоджуються з важливістю чуттєвого пізнання в осягненні зовнішнього світу. Думками про співвідношення чуттєвого і розумного, раціонального як передумови ідеї емоційного інтелекту сповнена вся філософська спадщина Античної Греції та Риму. Вони знайшли відображення у вченні про пізнання, про душу, у філософській етиці у роздумах про значення розуму й емоцій на шляху до щастя, свободи й душевного спокою, у спробах розкрити природу розуму й емоцій з точки зору фізіології та медицини.